Анатолій Сальник: «Мої учні – це моє найвище досягнення»

2624

Сьогодні все популярніше стає віддавати дітей змалечку на спортивні секції. Анатолій Сальник, тренер з карате, віце-президент клубу Сьогун розповів про складнощі у вихованні юних спортсменів, конкуренцію в цьому єдиноборстві та свою донечку, котра займається спортом з двох років! Але спочатку ми запитали: чому він, чудовий каратист, обрав нелегкий шлях дитячого тренера?

  • В якому віці Ви почали займатися спортом? І чия це була ініціатива – Ваша чи батьків?
  • Я прийшов у карате після того, як декілька років прозаймався дзюдо. Як воно буває часто: дім, секція, школа – все поруч. А коли неподалеку відкрився клуб карате із моїм першим тренером – Володимиром Юрійовичем Гуляєвим, до якого пішли всі друзі та знайомі, то і я перекочував, як-то кажуть «за компанію», в цей зал. Тоді мені було 9 років…

  • Чи мріяли стати тренером з карате?
  • Раніше тренером себе точно не бачив, але дуже хотів стати успішним спортсменом. І в цілому мету досяг. Бажання займатися тренерською роботою з’явилося значно пізніше, коли пішов з татамі. Згодом обрав для себе дитячий напрям. І ніколи не пошкодував про це.
  • Хто був Вашим кумиром в дитинстві саме в карате?
  • Та всі популярні на той час кіноактори. Вони не зовсім каратистами були, але кумирами для багатьох підлітків. Серед них: Ван Дамм, Брюс Лі, Джекі Чан і т. д. Також Арнольд Шварцнеггер, який до бойових мистецтв хоч і не мав жодного відношення, проте, як атлет, виглядав ефектно. Якщо ж говорити саме про каратистів, то мені дуже пощастило, адже клуб, який я відвідував, був настільки потужний та іменитий, що протягом всього життя я тренувався поруч із моїми кумирами. Наприклад, мої старші друзі: Антон Нікулін – нині тренер національної збірної, Володимир Кусий, Орест Горобий – керівники спортивних клубів. Вони були одними з кращих спортсменів України на той час. Тож мені не довелося довго шукати кумирів, я просто намагався копіювати їх і деколи це виходило.

  • Коли Ви перейшли до тренерської діяльності, надавали перевагу своїй тактиці чи застосовували перейняті у кумирів знання?
  • Мій перший тренер В. Гуляєв був фактично родоначальником системної підготовки спортсменів. Тому я й досі пояснюю деякі речі так, як він робив це 20 років тому. Володимир Юрійович заклав такий фундамент знань для мене, як тренера, що його вистачить на підготовку не одного ще покоління  каратистів.

  • Як давно Ви почали тренувати молодші групи?
  • Коли вступив на перший курс інституту та переїхав до Києва, доля звела мене з керівником клубу Shogun Сергієм Левчуком – зараз він президент Української федерації карате (УФК). Сергій Андрійович почав потроху виділяти мені час у своїх групах. Спочатку я працював спільно з ним, а також з головним тренером клубу Андрієм Білоскурським. Потім мені вже виділили окремий зал.

  • Що Вам подобається більше – тренувати маленьких чи старших? Яка улюблена вікова категорія?
  • Не можу сказати, кого тренувати подобається більше. Всі вони різні, до всіх різний підхід. І всі дітлахи улюблені! Група 6–7 років кардинально відрізняється від групи 8–9 років. Їх не можна змішувати, навіть говорити вже треба по-іншому. До кожного необхідний свій підхід. Інколи цікавіше з маленькими, адже ти закладаєш основу, яка в майбутньому приноситиме результати. А ось у випадку роботи зі старшими – ти вже можеш побачити плоди своєї праці наживо, коли вони вже починають здобувати свої перші нагороди.
  • Чи складно працювати з дітьми?
  • З дітьми мені зовсім не складно і не важко: адже в мене самого їх двоє (6 та 4 роки). Тому з малечою я швидко знаходжу спільну мову.
  • Ваша донечка також займається з Вами?
  • Так.
  • Як батько юної каратистки, які дасте поради батькам, діти яких хочуть досягти вершин у спорті?
  • Складне питання, тому що, на жаль, не всі діти зможуть стати успішними спортсменами. Рівень конкуренції дуже високий і ставити за мету здобуття спортивних регалій – це не зовсім правильно. Більшість дітей приходить для того, аби оздоровитись, завести нових друзів, бути психологічно та фізично сильними. З цими завданнями вони справлятимуться, навіть якщо не виграватимуть медалі. Спорт вищих досягнень – інша річ. На професійного спортсмена покладають надію тренери збірної, на його підготовку вкладаються певні кошти функціонерів, тому від нього вимагають віддачі у вигляді окремих місць у рейтингу чи безпосередньо на п’єдесталі. Якщо ж говорити про дитячий спорт, то там результати – не які-небудь матеріальні, а, скоріше, – духовні цінності. Наприклад те, що ти займаєшся найдревнішим видом єдиноборств, оздоровлюєшся, стаєш сильнішим, їздиш на збори, розвиваєшся. Перемагаєш себе! Вчора ти не міг цього зробити, сьогодні вже можеш, а завтра робитимеш це краще за інших. У цьому і полягає головна суть нашої справи.

  • Якщо ти займаєшся спортом, то це має бути головна справа життя. Чи може бути хобі, окрема професія?
  • Я думаю, що певний перелом та визначення цілей відбудеться років у 14–15. Саме тоді проходить розподіл на каратистів, які можуть досягати високих регалій. Якщо моя донька хотітиме стати на шлях професійної спортсменки і в неї буде виходити, то чому б і ні? Я ж, у свою чергу, зроблю все можливе, аби вона продовжила кар’єру. Але не варто забувати, що є категорія людей, які просто вивчають карате, як бойове мистецтво. І головна його цінність у тому, що ти можеш знайти себе поза межами професійного спорту. Мова йде про самозахист, оздоровлення, певну універсальність карате. Тут дуже багато всього цікавого. Наприклад, якщо ти займаєшся якимось специфічним видом спорту, після того як покинув карате, то у більшості випадків, на початку, тобі буде дуже важко освоїтись у новому середовищі. Це абсолютно не стосується нашого виду єдиноборств, адже займатись можна в будь-якому віці. До нас приходять 50-ти річні люди, які вивчають традиційне карате, ката, кіхон – і їм це дуже цікаво.
  • На запитання Вашій доньці, де їй подобається більше: у школі чи на тренуваннях, вона відповіла, що на тренуваннях. У якому віці Ви залучили її до тренувань?
  • Я, не побоюсь цього слова, – піонер у царині дитячого карате, тому що у своєму залі я започаткував цю групу ще 4 роки тому. Доньці на той час виповнилося 2 роки, саме тоді ми й почали займатись. Звичайно, це не зовсім карате. Це стрибочки, кувирочки, вправи на координацію, розтяжка. Якщо рахувати, скільки вона займається – то дуже давно. Але спеціалізовано карате (удари, техніка, пояси) вона почала займатись трохи більше року тому. Все що було до того – це загальний розвиток.
  • У Вас великий стаж в організації спортивних заходів. Яка в Україні ситуація із залученням спонсорів до подібних ідей? Наскільки вони охоче йдуть на співпрацю?
  • Це моє улюблене питання (посміхається). Ще п’ять років тому спонсорів не було взагалі. А якщо вони і були, то це люди, котрі мають пряме відношення до Федерації чи до клубів: вони просто давали якісь кошти чи купували подарунки, за що ми їм дуже вдячні. Але, звичайно, хотілося організувати системну роботу з меценатами. На останній Kyiv Open (травень, 2018) ми залучили близько десяти спонсорів, які включилися у фінансову участь цього турніру. Хтось допоміг продукцією, хтось коштами, але головне, що вони вже були зацікавленими. Спонсори хотіли, щоб їхнє ім’я було на банері. Різні виробники почали боротися за увагу споживача. Зараз ситуація змінилася і мене це тішить. Востаннє ми вже підключили потужних спонсорів: Секунда, Оболонь, Ісла, Банкомзв’язок, Liberty Ukraine, Sportsequipment, страхова компанія Spare, Uventex.
  • Який із всіх спортивних здобутків Ваших учнів чи особистих є для Вас найважливішим?
  • Звісно, для мене найважливішими є досягнення моїх учнів. Я зараз вболіваю та всіляко підтримую свою спортсменку Дарину Подвальну, хоча й зараз вона вже тренується у мого колеги Сергія Червінського, який займається із дорослими віковими категоріями. Тим не менш, я вважаю, що її успіхи – це моє найвище досягнення. Я почав тренувати Дарину у шестирічному віці, а ось вже влітку їх виповнюється 16. Вона заряджена на результат та хоче розвиватися як спортсменка, і я та клуб робимо все можливе, щоб їй в цьому допомогти. Впевнений, вона досягне успіху. Дарина – спортсменка, заточена на результат і бачить це професією свого життя.
  • Чи траплялися за період Вашої тренерської діяльності випадки, коли доводилося добряче понервувати?
  • Мало не щороку у нас трапляються напружені ситуації. Переважно це відбувається на кордонах під час виїзду на міжнародні змагання чи збори. Наприклад, одного разу ми їхали на збори в Болгарію, а нас – 4 автобуси по 80 чоловік! І звісно, десь у когось не вистачало певної довідки, або замість оригіналу – копія. Дитину не пускають, кажуть, висаджуйте і чекайте батьків. Неприємна ситуація, бо я пам’ятаю, що довідка була. Під час очікування я розговорився з одним прикордонником і виявилося, що сам він зі Львова і знайомий з відомим каратистом. У ході розмови зрозумів, що прикордонник розповідає про мого тренера. Я пригадав кілька цікавих історій, пов’язаних з моїм наставником. І врешті-решт, мій співрозмовник махнув рукою і ми спокійно поїхали далі. Ось така цікава історія, хоча спочатку ми всі добряче понервували.
  • На Вашій сторінці у Фейсбук є інформація про Вашу громадську діяльність, а саме створення проектів у рамках Громадського бюджету. Розкажіть про це детальніше.
  • Громадський бюджет – це спосіб реалізувати свою ідею на благо міста за його ж кошти. Оскільки ми працюємо з дітьми, мене завжди турбували ситуація із спортивними розвиваючими майданчиками біля садочків та шкіл. Їх або немає, або ці майданчики ще зразка 80-х, елементарно не привабливі для дітей. Хотілося ситуацію виправити, тому й подав свій проект. Ми із клубом, адміністрацією шкіл, спортсменами та батьками дітей здобули перемогу вже у чотирьох проектах. Нині реалізовано два – це майданчики на територіях Скандинавської та Слов’янської гімназій Дарницького району. Влітку заплановано побудувати два інших проекти – футбольне поле і спортивний майданчик.

Прес-служба КФВС МОН

 

 

Коментарі

коментарів