Нещодавно у молодіжній збірній України з карате відбулися кардинальні зміни. Національну команду очолив новий головний тренер – Максим Невмержицький. У минулому видатний спортсмен, багаторазовий чемпіон України та Європи, переможець чисельних міжнародних змагань; сьогодні він – віце-президент Української федерації карате (УФК), президент київського клубу «Чемпіон» та й просто дуже цікава людина. Зараз перед ним стоїть складне завдання – підготувати збірників до майбутніх міжнародних стартів. Для Максима це «ще один виклик», з якого він хоче вийти тріумфатором.
Як ви дізналися про карате і чим воно вас привабив?
Все відбулося так, як, мабуть, у переважної більшості моїх колег. Одного разу я на літні канікули поїхав до бабусі. У мене був товариш, який запропонував переглянути фільм за участю легендарного Брюса Лі. Мені навіть важко передати словами свої враження – це було щось більше, аніж захват. Я будь-що мріяв навчитися роботи щось подібне і все літо чекав, аби повернутися додому і піти до найближчої секції з карате. Й досі пам’ятаю мій перший клуб «Супутник» на Виноградарі. З огляду на всю цю історію, мене й досі дивує те, що я 9-річним хлопцем зумів прийняти настільки виважене рішення, яке визначило всю мою долю.
Невже за стільки років ви ніколи не замислювалися покинути все і зайнятися чимось іншим?
Можу вас запевнити: жодного подібного випадку не пам’ятаю. До слова, те моє дитяче захоплення залишається настільки великим, що я й досі зберігаю всі плакати, вирізки з газет та фантики з кумирами мого дитинства.
Наступного року карате, нарешті, дебютуватиме у програмі Олімпійських ігор? На вашу думку, чому МОК так довго зволікав із цим рішенням?
Чесно кажучи, певною мірою я розумію керівництво МОК. У першу чергу Олімпійські ігри проводяться заради глядачів та вболівальників. Якщо поглянути об’єктивно, то карате було дуже складним для розуміння непідготовленій аудиторії. Особливо через правила. Скажімо, буває так, що один спортсмен активно пресингує іншого і начеб-то повинен перемогти, але у своїх діях він досить часто порушував правила і заробив кілька попереджень. У решті-решт цей спортсмен програє. Для професіоналів такий розвиток подій закономірний, а ось для звичайних глядачів – ні. Тому МОК довгий час підштовхувало WKF (Всесвітню федерацію карате) змінювати правила аби вони ставали більш зрозумілішими.
Коли останній раз були прийняті зміни?
Близько півроку тому. Нові правила додали динамічності поєдинкам, щоб вони виглядали більш видовищними.
Наскільки відомо, ви стали тренером у доволі молодому віці, не важко було поєднувати кар’єру спортсмена і тренера?
Так, свій клуб відкрив, коли мені виповнився 21 рік і відразу став у ньому ж тренувати. Я активно виступав до 27 років і поєднував дві професії – спортсмена та наставника. Відверто кажучи, було важкувато, адже я виступав на високому рівні – 7 років поспіль ставав чемпіоном України, тричі чемпіоном Європи та переможцем багатьох міжнародних змагань. Утім, у тренерстві мені допомагали набуті за попередні роки навички. Справа у тому, що ще у підлітковому віці мої наставники частенько доручали мені проведення розминок та легких тренувань. Саме ці знання я й намагався застосувати у своїй тренерській практиці.
Сьогодні, з огляду на те, скільки років ви вже тренуєте, чи можете сказати про помилки, допущені на початку вашої кар’єри?
Їх було достатньо, всіх не перелічити… Хоча одна відразу спадає на думку. Мені завжди хотілося, щоб мої підопічні перемагали в абсолютно всіх змаганнях, а поразки розцінювалися, як велика «трагедія». Втім, згодом стає зрозуміло, невдачі – це невід’ємна частина спортивного життя. Вони змушують працювати над собою, виявляти слабкі боки. Все це закономірний процес.
Нещодавно Ви очолили молодіжну збірну з карате. Як сприйняли призначення?
Пропозиція стати головним тренером національної молодіжної збірної була для мене досить несподіваною. Я, звичайно, маю великий досвід роботи з молодими спортсменами. Але кандидатів на таку відповідальну посаду в українському карате дуже багато.
Річ у тому, що колишній головний тренер української молодіжки Петро Корнійчук виконав величезну, результативну роботу і вивів нашу команду на високий міжнародний рівень. Для мене цей рівень є важливим показником. Нагадаю, що на останньому чемпіонаті Європи 2017 року в Софії українці взяли шість медалей – дві золоті, одну срібну і три бронзових, зайняли шосте місце в загальному заліку. І мені дуже хочеться, щоб і надалі ми виступали не гірше. Саме тому, я відразу ж запросив допомагати мені досвідчених фахівців: Дениса Криловського (працює з кадетами), Івана Дрозда (юніори), Миколу Сіраковського (U 21) та Олексія Коновалова (ката).
Досить великий тренерський штаб, у чому причина?
У своїй роботі я схиляюсь до думки, що персональний тренер, який працював з спортсменом довгі роки, краще знає і розуміє свого вихованця. Їм легше знайти спільну мову і в найкоротший час виправити всі недоліки. Юні спортсмени психологічно дуже залежні від наставників, прив’язані до них. Тому я намагаюся максимально забезпечувати тренерам контакт зі своїми підопічними, залучати їх до зборів і турнірів. Зрозуміло, за п’ять днів збору я не зможу, та і не збираюся навчати спортсменів технічним навичкам карате. Мої завдання – розставити акценти, дати настанови, психологічно мобілізувати і мотивувати, створити в колективі атмосферу, яка максимально працюватиме на успішний результат.
Ви тренуєте як дорослих, так і молодь. У чому полягає специфіка роботи з дітьми?
Варто завжди пам’ятати, що дітям властиво здійснювати на татамі дитячі помилки. Особливо це стосується кадетів і юніорів, у яких повністю домінують емоції. Їх ніяк не уникнути. Тож завдання тренерскього штабу адаптувати психологічний фон спортсменів до змагань і тренувань. Є об’єктивна специфіка: юні спортсмени ростуть, змінюються вікові категорії, змінюється рівень конкуренції і навантажень. Наприклад, візьмемо спортсмена підліткового віку. Він добре виступає, перемагає, у нього все добре. Але ось за рік він значно виріс або ж додав у вазі, і у своєму тілі він почувається трохи некомфортно: його рухи стають дещо незграбними тощо. Чи можна сказати, що хлопець став гіршим? – абсолютно ні, йому просто потрібен час, аби пристосуватися до змін.
Що ви можете сказати про комплектацію збірної та принципи відбору?
Ми, керівники УФК, довго і послідовно боролися за впровадження жорстких критеріїв відбору, пов’язаних з перемогами і призовими місцями на конкретних турнірах, яким давали статус відбіркових. Але сьогодні ми бачимо, що критерії треба коригувати. Ми стали заручниками власної прихильності до регламенту, в результаті якої декілька об’єктивно найсильніших у своїх категоріях на національному рівні спортсменів через різні обставини виявилися за бортом збірної. Якщо більш конкретно, то ми зосереджувалися на відборі національних змагань. Розумієте, у нас часто складається така ситуація: спортсмен дуже успішно виступає на внутрішніх змаганнях. Він чудово знає своїх супротивників, готується до них і потім легко перемагає. А коли йому доводиться виступати десь закордоном, проти незнайомих опонентів, каратист «губиться», що і виливається потім у поразку. Особливо це стосується саме збірної, яка поїде незабаром у Будапешт. Тому, якщо ми хочемо гідно виступати на світовій арені, нам потрібно більше звертати увагу на спортсменів, які вдало виступають на міжнародних змаганнях.
Ви часто говорите про психологію, невже вона настільки важлива, ніж, скажімо, фізична підготовка?
Психологія – це фундамент усього, що відбувається з каратистом. Навіть стиль ведення бою залежить від темпераменту спортсмена. Наприклад, існує певна закономірність – більш емоційним спортсменам підходить активний, наступальний стиль ведення поєдинку, а ось більш стриманим легше захищатися. Звичайно, про фізичну підготовку також не варто забувати, але об’єктивно – тіло та м’язи можна натренувати значно легше, ніж змінити психологічні особливості.
Кому зараз легше – емоційним та активним спортсменам чи більш спокійним та зосередженим на захисті?
Очевидно, що нові правила у карате спонукають спортсменів до активних дій. Cкажімо, якщо каратист протягом кількох секунд не здійснював жодних намагань нанести удар, його можуть покарати попередженням. Чотири таких попередження – і дискваліфікація…
А кого легше тренувати дівчат чи хлопців?
Однозначно дівчат. Як це не дивно звучить, але коли мова йде про єдиноборства, то хлопці набагато емоційно нестабільні, ніж дівчата. У жінок холодний розум, вони чіткіше виконують усі настанови і значно швидше адаптуються до змін. У хлопців часто буває так, що емоції беруть гору і вони забувають усе, про що говорили з тренером до поєдинку.
Аби завершити тему про психологію, чи існує українська школа карате і яка вона?
Так, звичайно. Мені здається, що кожна країна має щось подібне. Карате настільки гнучке єдиноборство, що всі національності можуть адаптувати його під свій менталітет. Якщо говорити про Україну, то наше карате досить імпульсивне, вибухове з акцентом на удари ногами.
У Всесвітню федерацію карате входить майже 200 країн. Яке місце посідає тут Україна? І хто знаходиться на верхніх щаблях цього «топу»?
Однозначно лідерство за представниками Японії. Вони – законодавці моди. Дуже сильні збірні у Ірану та Єгипту. Взагалі, за останніми двома дуже цікаво спостерігати, як карате «вписалося» в їх національний темперамент. Щодо України, то у нас дуже сильні каратисти, я думаю, що в десятці найкращих у світі ми точно є. Якщо говорити про дитяче карате, можливо, навіть вище…
Ви відокремили доросле карате від дитячого, чому?
Існує така особливість – дитячий спорт у нас дуже розвинений. Майже в усіх видах спорту українські діти можуть конкурувати зі своїми однолітками. Згодом, підростаючи, вони десь губляться і вже сяють не так яскраво. Проблема у тому, що ми намагаємося відразу вижати з дитини максимум. Якщо тренування – то робота до сьомого поту, якщо змагання – то виключно перемога, і навіть друге місце розцінюється, як незадовільний результат. В інших країнах підхід до дитячого спорту трохи відрізняється. У них дуже довго спорт сприймається, як гра або ж цікаве хоббі, а не робота. Такі умови не тиснуть на психологію дитини і їй набагато цікавіше перебувати у такому спортивному середовищі. Можу навіть навести приклад. Ми лише нещодавно перейняли з Європи і почали поширювати принцип «не має переможених». Він полягає у тому, що переможець отримує золото, друге місце – срібло, а бронзові нагороди одержують абсолютно всі учасники. На мою думку, це дуже правильно, адже дитина старалась, працювала і вона повинна отримати щось, що спонукатиме її до подальшої роботи. Нагорода – один із найкращих мотиваторів.
Щодо харчування юного спортсмена, наскільки воно важливе?
Оскільки виступи у карате зумовлені ваговими категоріями, то дотримуватися правильного харчування також дуже важливо. Взагалі у мене є правило, якщо ви прагнете результату, то повинні працювати з професіоналами. Це стосується й харчування. Я завжди раджу батькам, які вирішили виростити спортсмена, відвідувати дієтолога. Один похід до такого фахівця згодом допоможе уникнути серйозних проблем. Адже організм людини індивідуальний і продукти, які підходять одному спортсмену, можуть не підійти іншому. До речі, у збірній, яка невдовзі поїде на Сombat Games до Будапешта, є один хлопець, який торік за літо набрав близько 14 зайвих кілограмів. Ми відразу пішли до дієтолога, котрий порадив спортсмену продукти, від яких варто відмовитись. І вже за 4 місяці його вага прийшла у норму.
Ви самі дотримуєтесь дієти?
Аякже! Я тренер – і повинен бути прикладом в усьому. Це стосується й харчування. Як я можу заборонити вихованцю їсти, наприклад, мюнхенські ковбаски, коли сам їстиму їх? Тому в моєму раціоні переважає здорова їжа. Я не їм свинину та напівфабрикати, натомість дуже люблю рибу, салати, рис…
А як на рахунок солодкого, який найулюбленіший десерт?
Так, полюбляю солодке, але в міру. Дуже подобаються всілякі тортики. Навіть не можу виділити конкретно, який саме. Просто люблю їх.
Що ви порадите юним спортсменам та їхнім батькам?
Спортсменам хочу побажати віри у свої сили. Як я колись дев’ятирічним хлопцем повірив, що досягну успіху в карате, так і ви повинні вірити у свій успіх. Навіть, якщо у вас щось не виходить, пам’ятайте – все залежить виключно від вас. Також вам знадобиться терпіння, перемоги приходять не відразу. Те саме хочу побажати й батькам. Ви повинні слухати, а, головне, чути дитину. Не реалізовувати в ній свої власні бажання та амбіції, а допомагати і підтримувати. Здобута медаль – це результат вашої спільної роботи.
Фото з особистого архіву героя матеріалу.
Прес-служба КФВС МОН
