Про таких, як Андрій Торошанко кажуть: “Надійна людина». Посудіть самі: володар чорного поясу з карате, дворазовий бронзовий призер чемпіонату Європи в командному куміте, переможець чемпіонату Європи серед студентів Сombat Games в команді, етапу Кубка світу в індивідуальних змаганнях, – це далеко не повний перелік його здобутків. Однак, спорт спортом, але й про людські відносини не варто забувати. І тут за Андрія також можна бути спокійним. Порядний, чесний, не за роками (а йому лише 21 рік) принциповий і безмежно веселий. Утім, краще про нього самого зможе розказати… лише він сам.
Пам’ятаєте, як потрапили в карате?
Це був не мій вибір (посміхається). Коли виповнилося 6 років, батьки почали підбирати цікаву спортивну секцію. Їх вибір впав на карате. З того часу я ним і займаюсь.
Тож ви вже займаєтесь 15 років: чи не виникало за цей час бажання кинути заняття?
Чесно кажучи, було кілька випадків. Паралельно з карате я ще відвідував плавання. Постійні фізичні навантаженя спровокували хронічну втому. Я поговорив з батьками і спільним рішенням ми обрали карате. Сьогодні я розумію, що наш вибір був правильним.
Карате доволі контактний вид спорту. Як батьки ставились до перших синців?
Таким собі “адвокатом від синців” завжди виступала моя бабуся. Постійно питала в мене: “навіщо воно тобі?” Згодом вона змирилася, особливо тоді, коли почалися перші успіхи. Батьки ж завжди підтримували мене і намагалися не видавати хвилювання.
Рахували, скільки у вас медалей зібралося за цей час?
Давно вже не рахую, бо їх багато. Можливо колись мені буде цікава кількість нагород. Зараз же в мене мета їх здобувати (посміхається, прим. – авт).
Нагороди зберігаєте в особливому місці?
Так, після першої виграної медалі дідусь змайстрував дуже класну поличку. Тож усі подальші нагороди я складав туди.
Пам’ятаєте ваші відчуття після першої виграної медалі і що відчуваєте зараз?
Першу свою медаль я виграв на змаганнях у Києві. Тоді я був просто на сьомому небі від щастя. Для мене та медаль була всім. Зараз же я більше радію від самого факту перемоги. А нагороди сприймаю лише як приємний бонус, який засвідчує твою роботу.
Доволі часто у видах спорту, де присутні рефері, можна почути нарікання на упереджене суддівство. Чи змінили б щось у суддівстві в карате?
У карате мені подобається все, тому ним і займаюсь більшу частину свого життя. А щодо суддівства, то впершу чергу, мене цікавить, як я віпрацював поєдинок. Мій тренер часто говорить просту істину: якщо ти відмінно провів двобій, то жоден рефері не засумнівається у твоїй перемозі. Як правило, недостача балів – це наслідки особистих помилок і невпевненості.
Ваш тренер Микола Сіраковський часто говорить, що карате хоч і індивідуальний вид спорту, та багато в чому усе залежить від команди. Згодні?
Звичайно! Підтримку близьких по духу людей важко переоцінити. Вони надихають, радіють, мотивують, заспокоюють, додають впевненості, де треба – критикують. Я впевнений, що багато хто з нашої команди повторять мої слова. Мені важко уявити перемоги без усіх цих людей.
В одному з привітальних постів у Фейсбуці ваш тренер написав: «Андрій, ти – відмінний боєць. Разом із тим, ти дуже хороша людина! Що найголовніше…»
Залишатись хорошою людиною, мабуть, найголовніше у цьому житті. Давайте уявимо, що ви екстракласний спортсмен, але разом із тим людина – “так собі”. Навряд чи за вас хтось порадіє, а у скрутну хвилину підтримає. Кожні змагання – неймовірний сплеск емоцій, як позитивних, так і негативних. І я навіть не уявляю, як можна жити, коли з ними не ділитися. Вони накопичуються, більше-більше-більше і одного разу просто вибухнуть.
Як правило, у хорошої людини є тверді внутрішні принципи. Вам доводилося “йти проти свого сумління”?
На щастя, ні. Завжди дію так, щоб потім не думати і не мучитися: правильно вчинив чи ні. Сумління – дуже сильна штука, з ним краще не жартувати.
Які якості найбільше цінуєте у людях, а які ні?
Набільше ціную чесність і порядність. А не люблю – неправду. Я така людина, яка дуже важко пробачає брехню, навіть так звану “на користь”.
Зараз ви студент Сумського державного університету відділення “Спорт”. До цього ви навчалися у столичному Коледжі зв’язку за напрямом “Телекомунікації”. Чи допомогав вам статус “відомого спортсмена” при навчанні?
У Коледжі зв’язку я навчався з 15 років і на той час в мене не було впевненості, що карате – це серйозно й надовго. Телекомунікації були і залишаються найперспективнішою сферою діяльності, тому знання з неї більш, ніж актуальні. А щодо статусу, то довгий час ніхто й не знав, що я займаюсь карате. Лише згодом, коли почав часто їздити на змагання відкрилась правда. Але це допомагало лише при відтермінуванні заліків чи екзаменів. Викладачі все одно вимагали відповідних знань і “поблажок” не робили.
Чи є у вас кумири або ж авторитети, до думки яких ви завжди прислухаєтесь?
Взірцем для мене завжди був Рафаель Агаєв. Азербайджанський каратист, який досяг у карате всього, чого тільки можна і не один раз. Навряд чи у сучасному карате є людина, яка спроможна повторити його успіх. У свої 34 роки він й досі виступає просто на неймовірно високому рівні! А щодо авторитетів – перш за все, це мій перший і єдиний тренер Микола Віталійович Сіраковський. Це людина, яка ніколи не дала мені привід засумніватися у слушності його порад, як у карате, так і у житті.
Які якості вважаєте в собі найкращими, а які б хотіли змінити?
Про найкращі якості не просто говорити… Неначе сам себе хвалиш. Можу сказати, що я дуже цілеспрямована людина. Завжди знав, чого хочу і намагався досягти. А виправити в собі хотів – лінь. Не те, щоб вона мені дошкуляла, але часом відвідує мене у зовсім неслушну годину.
Крім карате, за якими видами спорту спостерігаєте?
Дуже люблю футбол!
Улюблена команда?
Я ж киянин. У мене може бути лише одна улюблена команда – “Динамо”! Шкода, що зараз не зовсім райдужні часи для столичного клубу. У чому проблема? Я можу судити виключно як відданий вболівальник. Мені здається, що в клубі немає чітко визначеного вектора розвитку: один сезон ми робимо ставку на переспективну молодь і готові чекати, поки вона зміцніє, а вже через рік віддаємо футболістів в оренду і купуємо легіонерів… Усе це складно… Але наголошую – це лише думка вболівальника. У будь-якому випадку я завжди вболіватиму за динамівців.
Як любите відпочивати?
Обожнюю море! Мабуть, далися взнаки заняття плаванням. Якщо ж говорити про повсякденний відпочинок, то полюбляю міські квести. Багато можна дізнатися про мій улюблений Київ. Загалом, люблю все, що пов’язане з активністю. Відпочивати на ліжку – не для мене.
Ви згадали про Київ. Чи є місце, яке вважаєте особливим або вам подобається туди повертатися час від часу?
Дуже люблю Поділ і Набережну. Це місця, які повинна побачити кожна людина. Один раз поюачивши, неодмінно захоче повернутися!
Часто їздите на змагання в інші країни. Яка з них найбільше сподобалась, а яка залишила неоднозначні спогади?
Нещодавно вперше був у Канаді, в Монреалі. Дуже сподобалося. І клімат, і іжа, і місцеві жителі. Хотів би повернутися ще раз. Яка країна залишила неоднозначні враження?.. Мабуть, це Чилі, а саме місто Сантьяго. Там просто неймовірна природа. Ми жили в одному готелі… Уявіть, за вікном +30 і неймовірна спека. Виходиш на балкон, а перед тобою розкривається краєвид на Анди, вершини яких вкриті снігом. Як таке можна забути? Але те, що стосується рівня життя людей, якоюсь мірою пригнічує всі приємні емоції. Загалом, кожна країна чимось запамятовується, як приємним, так і не дуже.
Напевно, маєте безліч “замовлень” щодо сувенірів?
Так, трохи є (посміхається). Зазвичай, це не щось конкретне, а скоріше: “привези що-небудь”. Але завжди намагаюсь порадувати близьких і друзів. Додому ж завжди намагаюся привозити статуетки – згадки про міста, в яких був. Наприклад, Париж – Ейфелева вежа, Рим – Колізей тощо.
Відрізяється ваш повсякденний режим від режиму підготовки до відповідальних змагань?
Трохи відрізняється, адже перебувати у постійній напрузі не вистачить жодних моральних і фізичних сил. Як говорять наші тренери – потрібне перезавантаження. Але загалом я намагаюсь дотримуватись відповідних правил, тому перехід до посиленого режиму перед змаганнями проходить для мене безболісно.
Як ви оцінюєте розвиток студентського спорту в Україні в останні роки?
Я спостерігав за ним 4 роки і мушу визнати, що саме цей рік мене вразив найбільше. Ми нещодавно їздили на змагання в Загреб (Хорватія) на європейські Combat Games. Отримали все необхідно – від форми, рюкзаків, взуття до спортивного харчування і сувенірів. Крім того, нас супроводжувала преса, що дуже важливо. Ми молоді, часом хочеться, щоб про наші здобутки знали і говорили інші люди. Це дуже мотивує. Впевнений, якщо в такому ж напрямі все буде й надалі – медалей у нас буде ще більше.
І на останок. Якби вас попросили намалювати себе через 10 років, щоб ви зобразили?
Андрій розмірковує вголос: «Через 10 років мені буде 33, щоб я намалював?.. Квартиру або будинок, великий стіл у ньому, за яким сидить моя сім’я та друзі. П’єдестали, медалі, пояси – це непогано. Але родина та друзі – найголовніше!
(Фото власні та з Фейсбук сторінки героя інтерв‘ю)
Прес-служба КФВС МОН
