Тхеквондисти Владислав Єрко та Вікторія Собко готуються до Універсіади
Ще торік вони гучно заявили про себе на Гімназіаді у Марокко, здобувши золото та бронзу відповідно у складі української збірної з тхеквондо. А вже цього літа перед київськими студентами Владиславом Єрком та Вікторією Собко постане нове випробування – Літня Універсіада в італьйському Неаполі. Важко повірити, але попри свій юний вік, вони займаються тхеквондо вже понад 10 років, та ще й в одному клубі, та ще й в одного тренера – Валерія Брунса. Цікаво, що й поза спортом вони разом: навчалися у одній школі №253, минулого року вступили до одного вишу – НУФВСУ. А ще вони дуже схожі за темпераментом: на татамі, немов вулкани, запальні та емоційні, а у житті – спокійні та виважені. Невдовзі на них чекає важкий тренувальний збір на Олімпійській базі. Поки графік не такий напружений, ми вирішили поспілкуватися з Владом та Вікторією.
- Як ви потрапили у тхеквондо?
Владислав Єрко: В дитинстві ми з моїм молодшим братом мало не щодня билися між собою. Траплялося так, що навіть без причин. Очевидно, що батькам це швидко набридло і вони вирішили віддати нас у який-небудь гурток, де б ми могли вивільнити свою енергію, адже у квартирі, часом, нам бракувало місця (посміхається, – прим. автора). Найближчим гуртком виявилося тхеквондо і я дякую долі, що трапилося саме так, адже не уявляю себе в іншому виді спорту.
Вікторія Собко: Про цей вид спорту я дізналася, коли мені було 5 років. У садочку почула, що неподалік відкрився зал з тхеквондо. Напочатку, навіть і не підозрювала, що це єдиноборства, але назва звучала круто, тому я відразу сказала батькам, що хочу ходити на тренування. Мама, як і належить, сприйняла моє захоплення з пересторогою. Довго консультувалася з вихователями та тренером, чи можна займатися дівчатам та ще й у такому віці. Після довгих переговорів і вмовлянь, батьки все ж таки здалися і віддали мене до спортивного клубу «Київ-Квон». Тепер вони мною пишаються і всіляко підтримують. Без їхньої підтримки навряд чи в мене були такі здобутки.
- Чим саме вас привабило тхеквондо?
Владислав: У першу чергу тренуваннями. На початку, вони були схожі на звичайні уроки фізкультури – перекиди, стрибки, біг. Але з часом до них поступово додавалися короткочасні спаринги. Одного разу я прийшов раніше і побачив, як тренуються старші хлопці. Я був у захваті і просто мріяв скоріше підрости, щоб виконувати все те, що й вони. Це була моя перша і найбільша мотивація у дитинстві.
Вікторія: У мене дуже схожа історія. Але найбільше мене захоплювали виїзди на змагання. Я бачила інших спортсменів, у яких завжди можна було набратися досвіду. А ще, змагання – це цікаві знайомства, подорожі, перемоги, поразки… Зараз, без усього цього я не можу себе уявити.
- Ви вже понад 10 років займаєтеся тхеквондо, звідки берете мотивацію?
Владислав: Насамперед, хотів би відмітити непередбачуваність тхеквондо. Ніколи не можна бути впевненим щодо фаворитів змагань. Звичайно, існує рейтинг спортсменів у кожній з категорій, але на міжнародних змаганнях, він відходить на другий план. Кожен боєць може перемогти… Втім, якщо брати більш загально, то найбільше мене мотивує бажання стати Олімпійським чемпіоном. Так, можливо звучить трохи банально, адже хто з спортсменів про це не мріє? Але, це мрія, яка рухає мене уперед і змушує не зупинятися.
Вікторія: Мабуть постійна жага вдосконалення. Тхеквондо безупинно змінюється і вимагає від спортсмена невпинного прогресу. Такі реалії сучасного спорту: трохи завагався – і все, далі тобі набагато важче надолужувати. Тхеквондо – це постійні виклики і саме це мене мотивує. І, як і Влад, мрію про золото Олімпіади. Наш тренер Валерій Брунс завжди говорить, що ми повинні вірити у свою мрію і бути відданими улюбленій справі, а результат обов’язково прийде. Поки що це правило не підводило.
- Не рахували, скільки медалей здобули за цей час?
Влад: Навіть не знаю скільки. Для мене цікавий сам процес змагань, а медалі – це як певне мірило виконаної роботи.
Вікторія: Рахувати нагороди я перестала дуже давно, але кілька років тому тато захотів їх зважити. Вийшло трохи більше 5-ти кг. Чесно кажучи, не знаю багато це чи мало, але хочеться вірити, що вага зростатиме (посміхається, – прим. авт..).
- Невдовзі у вас буде нагода поповнити свою колекцію новими нагородами. На початку липня ви візьмете участь в Універсіаді в Неаполі. Які прогнози на змагання?
Влад: Як я вже казав, у тхеквондо не має фаворитів, усі спортсмени мають рівні шанси на перемогу. Усе залежатиме від фізичної та психологічної підготовки та обраної тактики. Хоч спортсмени і готуються і розбирають поєдинки кожного із супротивників у своїй ваговій категорії, але не варто забувати, що на такі змагання і тренери, і самі учасники можуть вносити певні корективи у свої звичні тренування. Тому потрібно завжди бути напоготові аби який-небудь несподіваний удар не вибив тебе з потрібного ритму.
Вікторія: Я не дуже люблю прогнозувати, адже у тхеквондо ніколи не можна знати напевне, хто фаворит. Так, з одного боку, я чемпіонка світу серед кадетів, чемпіонка Європи, торік вдало виступила на Гімназіаді в Марокко, але Універсіада – це зовсім інший рівень змагань. Нам буде важче, адже ми одні з наймолодших тхеквондистів на цих змаганнях. Там будуть старші опоненти, які вже мають досвід виступу на подібних спортивних форумах. Втім, особисто я і тренер налаштовані оптимістично, і я не збираюсь відступати від своєї мрії.
- Як змінюються тренування ближче до таких відповідальних змагань?
Влад: Чим ближче до змагань, тим наш графік ставатиме більш насиченим, якщо зараз ми тренуємося 5-6 днів на тиждень, то на зборах на Олімпійській базі ми матимемо по 2-3 тренування на день щодня. Додати сюди обов’язкові прогулянки і теоретичні заняття. Це дуже важливо. Спортсмен повинен знати, що йому може запропонувати опонент і бути готовим відповісти. У тхеквондо усе вирішують секунди, тому швидкість прийняття рішень грає тут визначну роль, а коли в твоєму арсеналі є величезний набір таких «відповідей», тим легше контролювати перебіг подій на татамі. Контроль і самовладання – це ключ до перемоги.
Вікторія: Ми проведемо кілька зборів на базі в Конча-Заспі. У цей період наш день буде розписаний майже охвилинно. Цікавими будуть тестування, де ми розбиратимемо кожну мою конкурентку окремо, її слабкі та сильні сторони. Розглядатимемо всі ситуації бою, які можуть бути, і як у них потрібно діяти. На татамі я завжди намагаюсь нав’язувати суперницям темп поєдинку, але разом із тим не варто забувати й про захист.
- Як ви бачите свою долю у тхеквондо в майбутньому?
Владислав: Чесно кажучи, з тхеквондо я пов’язую свою долю виключно як спортсмен. Хочу перемагати, хочу, аби звучав гімн України, хочу ставати кращим. Далі – це участь у Олімпіаді і я буду докладати максимум зусиль, щоб моя мрія здійснилася. Разом із тим, у тренерстві, поки що себе не бачу. Це дуже важка робота, і як кажуть у народі – це професія за покликанням. Особливо важлива фігура першого тренера, який повинен запалити у дитині ту іскру цікавості до спорту. Наразі, мені важко оцінити свої перспективи бути тренером, але не виключено, що через кілька років я перегляну свої погляди.
Вікторія: Як я вже зазначала, моя мрія – золото Олімпіади. Хочеться стати першою спортсменкою, яка принесе нагороди найвищої проби для України. Можливо це звучить вкрай амбітно, але хочу вписати своє прізвище в історію своєї країни, яку дуже сильно люблю. Загалом я зараз навчаюся за спеціальністю тренер. Мені дуже подобається спілкуватися з молодшими спортсменами, передавати їм свій досвід, якого хоч і не так багато, але щось таки вмію. Подобається спостерігати, як мої поради допомагають іншим ставати краще. Тому цілком можливо, що коли всі нагороди здобуду, стану саме тренером.
Прес-служба КФВС МОН
